ЗАХИСТ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я: ГАРАНТІЇ ТА ДОПУСТИМІ ОБМЕЖЕННЯ

Abstract

У статті досліджено проблеми захисту права людини на охорону здоров’я крізь призму гарантій та допустимих обмежень. Зазначено, що сфера охорони здоров’я громадян є саме тим середовищем, у якому політика держави реалізується в суспільстві через норми права (нормативні акти) з метою забезпечення добробуту громадян у сфері громадського здоров’я. Саме охорона життя і здоров’я, згідно з Конституцією України, є об’єктом захисту, а її гарантом виступає держава, яка забезпечує громадян у цій сфері. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних про грам. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про роз виток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя. Наголошено, що основними гарантіями охорони прав і свобод людини та громадянина є виявлення порушень таких прав і свобод, яке здійснюється за допомогою органів державної влади. Вагому роль у цьому процесі відіграє належне нормативно-правове регулювання сфери охорони здоров’я. Обов’язок держави захищати права людини у сфері охорони здоров’я полягає у вимозі запобігати втручанню третіх сторін у сферу здоров’я конкретної людини. Можуть бути запроваджені конституційні обмеження прав громадян задля забезпечення громадської безпеки і громадського здоров’я. Такі заходи порушують принцип рівності та рівноправності, оскільки введення обмежень може сприйматися як дискримінація певних верств населення. Правові обмеження у сфері охорони здоров’я – це будь-які обмеження, що встановлені законом або нормативним актом та реалізують захисну функцію права. Обмеження можуть бути спрямовані на спонукання до дії, наприклад, вимога про обов’язкову вакцинацію. Медичні послуги не можуть бути основою для соціальної інтеграції людини і її самоідентифікації. Будь-яке законне обмеження розглядається як антиконституційне, як таке, що звужує права людини. Зроблено висновок, що закріплення права на охорону здоров’я і медичну допомогу в Основному законі означає, що здоров’я кожної людини, зокрема й медична допомога (як складова частина цього права), визнана найвищою соціально значущою цінністю, що потребує конституційної охорони й захисту. Держава, своєю чергою, зараховуючи право на охорону здоров’я і медичну допомогу до конституційних цінностей, покладає на себе обов’язки щодо забезпечення їхньої ефективної реалізації, виступаючи основним гарантом можливості захисту цих прав у разі їхнього порушення.