Забезпечення конкурентоспроможності агропродовольчої продукції України

Abstract

Дисертацію присвячено обґрунтуванню та удосконаленню теоретико- методичних основ та розробці практичних рекомендацій щодо управління конкурентоспроможністю агропродовольчої продукції України. В першому (теоретичному розділі дисертації) узагальнено теоретико-методологічні основи управління конкурентоспроможністю агропродовольчої продукції України, поглиблено теоретичну сутність понять «конкуренція», «конкурентоспроможність агропродовольчої продукції», «управління конкурентоспроможністю агропродовольчої продукції»; розглянуто класифікаційні ознаки конкуренції; охарактеризовано процес управління конкурентоспроможністю товару (продукції); визначено поняття “система управління конкурентоспроможності агропродовольчої продукції”; здійснено детальний аналіз підходів до управління конкурентоспроможністю продукції; наведено сучасну методологію оцінювання конкурентоспроможності продовольчої продукції тощо. Виходячи з розглянутих загальних теоретико-методологічних основ конкуренції і конкурентоспроможності продукції в ринкових умовах, подано авторське визначення поняття конкурентоспроможності агропродовольчої продукції, оскільки саме ця продукція є об’єктом дисертаційного дослідження. Теоретично доведено, що конкурентоспроможність агропродовольчої продукції – це система якісних і економічних параметрів (показників) та сукупності споживчих властивостей основних видів продукції продовольчого комплексу, які відповідають санітарно-гігієнічним і екологічним вимогам при їх споживанні і задовольняють потреби потенційних покупців та забезпечують виробникам агропродовольчої продукції ефективну прибуткову довготермінову виробничо-комерційну діяльність порівняно з конкурентами на продовольчих ринках. У ході дослідження виділено основні параметри (показники), які характеризують конкурентоспроможність агропродовольчої продукції, до яких віднесено: затрати на виробництво продукції продовольства (собівартість продукції); ступінь насичення ринку даним видом продукції; ціни реалізації готової агропродовольчої продукції по каналах розподілу; рівень купівельної спроможності споживачів; рівень рентабельності та виробництва окремих видів продовольчої продукції; норма прибутку продукції продовольства тощо. Згруповано наукові підходи до розуміння поняття управління конкурентоспроможністю продукції у дві групи: 1) класичні підходи, до яких автором віднесено процесний, системний, синергетичний, ситуаційний, структурний, функціональний, відтворювально-еволюційний т ін.; 2) специфічні підходи – логічний, маркетинговий, інноваційний, глобальний, інтеграційний, оптимізаційний, підхід на основі концепції «продовольчої безпеки» та ін. Обґрунтовано та доведено необхідність введення нового авторського підходу до усього ряду підходів до управління конкурентоспроможністю продукції – підходу на основі концепції «продовольчої безпеки», який на відміну від існуючих як класичних, так і специфічних підходів, передбачає не лише врахування економічних, організаційних, інноваційних та інших конкурентних переваг конкретної продукції, а формування системи кількісних та якісних показників, дотримання яких забезпечить уникнення як економічної так й продовольчої, небезпек, оскільки мова іде про конкурентоспроможність продовольчої продукції, що є об’єктом дисертаційного дослідження. Здійснивши детальну характеристику великої чисельності існуючих методологій оцінювання конкурентоспроможності продукції побудовано загальну схему визначення комплексного показника рівня її конкурентоспроможності. В другому (аналітичному) розділі дисертації здійснено аналіз та аналітичну оцінку передумов та сучасного стану агропродовольчих ринків в Україні; оцінено експортний потенціал вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції за допомогою таких показників: індексів виявленої порівняльної переваги, фак¬тичних порівняльних переваг; відносних торговель¬них переваг; відносної експортної конкурентоспроможності; відносної залежності від імпорту та інших; розраховано показники, що на міжнародному рівні оцінюють конкурентоспроможність вітчизняної продовольчої продукції. На основі детального аналізу вітчизняного ринку цукру упродовж 1990–2020 рр., виокремлено такі його тенденції: поступове укрупнення компаній-виробників цукру; закриття заводів, не інтегрованих у компанії, та збільшення кількості вертикально інтегрованих підприємств; збільшення витрат на вирощування цукрового буряку; зменшення прибутковості виробництва; зниження конкурентоспроможності бурякового цукру внаслідок розвитку низькозатратного виробництва цукру із цукрової тростини тощо. Аналітична оцінка стану ринку продовольчої продукції тваринництва засвідчила, що головною особливістю розвитку ринку м’яса та м’ясопродукції є те, що в Україні цей ринок більшою мірою розвивається за рахунок імпорту дешевої мороженої яловичини, свинини та харчових субпродуктів, а не за рахунок розширення власного виробництва сировини та м’ясопродукції. З’ясовано, що важливим показником для прогностичної оцінки експортного потенціалу вітчизняного продовольчого комплексу є індекс концентрації експорту продовольства, або індекс Хіршмана. Результати розрахунків засвідчують, що розраховані індекси концентрації упродовж 2010–2020 рр. мають, на наш погляд, середні значення, що говорить про середньої ширини структуру експорту вітчизняних продовольчих товарів. У результаті аналізу індексу “умови торгівлі” упродовж 2011–2020 рр. засвідчено його двосторонній характер, оскільки його зменшення означає, що ціна, за якою реалізовано сільськогосподарську продукцію та продукцію продовольства, на зовнішніх ринках знизилася й за рахунок валютної виручки від експорту можна придбати менше імпортованих продовольчих товарів. При розрахунку індексів RCAij, тобто фактичних порівняльних переваг окремих країн світу у зовнішній торгівлі агропродовольчою продукцією у 2019 р., зроблено такі висновки: по-перше, чітко виявились групи країн, що демонструють значний ступінь порівняльних переваг та повну їх відсутність. По-друге, серед країн, що демонструють відсутність порівняльних переваг у агропродовольстві, опинились і Росія, оскільки частка продовольства в її імпорті значно вища, ніж в експорті. По-третє, розвинуті країни демонструють або незначні порівняльні переваги влас¬ного агропродовольства (США, Канада, Туреччина), або їх відсутність, що в загальному характерно для країн ЄС, оскільки значення індексу фактичних порівняльних переваг для багатьох із них у 2019 р. було із знаком «мінус» – це і Австрія (RCAij = – 0,059), і Греція (RCAij = – 0,245), й Німеччина (RCAij = – 0,120). Це обґрунтовано тим, що агропродовольство не є основною галуззю експортної спеціалізації даних країн і відповідно становить незначну частку у їх експорті. Детальний порівняльний аналіз значень показників відносних порівняльних переваг України у зовнішній торгівлі агропродовольчою продукцією (індексів RTA) засвідчив те, що найконкурентоспроможнішою на світовому ринку упродовж 2016–2019 рр. була соняшникова олія, оскільки її частка в українському експорті у десятки разів перевищувала аналогічну частку у світовому експорті. У рекомендаційній частині дослідження запропоновано практику зарубіжного досвіту розвинених країн світу у регулюванні ринків агропродовольчої продукції в напрямі зміцнення конкурентоспроможності продовольчого комплексу України; обґрунтовано напрями підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної агропродовольчої продукції. Доведено, що процес впровадження європейських та міжнародних стандартів безпеки та якості продуктів харчування (НАССР, ISO, EN, Кодексу Аліментаріус) у сфері агропромислового виробництва в Україні відбувається вкрай повільно. З огляду на це, вказано на необхідність імплементації українського законодавства до вимог директив та регламентів ЄС стосовно сільського господарства та харчової промисловості, а також не менше 80 % чинних європейських стандартів через активізацію роботи з міжнародними донорськими організаціями (ЄБРР, USAID, Світовий Банк тощо) щодо розроблення та реалізації проектів технічної допомоги Україні. Запропоновано практику зарубіжного досвіду конкретних країн світу через реалізацію таких заходів: 1) закупівлю надлишків сільськогосподарської та продовольчої продукції у фермерів за рахунок вітчизняних бюджетних фінансових коштів на з метою утримання закупівельних цін і гарантування дохідності виробників продукції сільського господарства (досвід США); 2) створення державної установи для стимулювання експорту вітчизняної продукції, у тому числі продовольчої та агропромислової (досвід США, Японії, Німеччини тощо); 3) запровадження системи стимулювання експорту українських продуктів харчування шляхом товарного кредитування під гарантії експортно-кредитних агентств, що даватиме змогу імпортерам залучати кошти на тривалий термін (досвід США, Японії, Польщі, Німеччини); 4) запровадження системи «земельного аутсорсингу» – скуповування чи орендування країнами-імпортерами продовольства сільськогосподарських земель за кордоном (досвід Китаю, Індії, Саудівської Аравії). У результаті аналізу практики зарубіжного досвіду розвинених країн світу також для підвищення рівня конкурентоспроможності агропродовольчої продукції на продовольчих ринках України вказано на необхідність удосконалення усіх систем, що визначають його функціонування і розвиток. А таке покращення може бути здійснено через комплексність та системний характер заходів, щодо удосконалення систем виробництва, реалізації, споживання агропродовольчої продукції, регулювання розвитку сільського господарства та корпоратизацію аграрного сектора